Питання про те, як писати та репрезентувати історію, хвилювали інтелектуалів щонайменше від доби античності. Відтак уже на зорі історієписання народилися конкуруючі способи й образи представлення минувшини - описово-пояснювальний та прагматично-утилітарний. Нині ж ідеться про величезну версіальність способів її репрезентації й конструювання, що спираються на багатоманітні дослідницькі стратегії.
Сьогодні очевидно, що кожна з національних варіацій європейського історієписання має свою структуру віх і пластів минувшини, зрештою самобутню логіку сюжетів, дослідницьких підходів та проблем. Власною неповторною паліт рою вирізняється й українська історіографія, котра визначається багатьма обставинами та контекстами представлення нашого минулого: соціокультурними розривами, включенням інших етнокультурних елементів, належністю етнічних земель до різних цивілізаційних комплексів та держав, геополітичним становищем, інтенсивністю й тривалістю модернізаційних хвиль (індустріального, культурного, політичного оновлення та реформування), самобутнім механізмом спадкоємності, себто побутуванням відмінних, інколи контраверсійних, традицій, їх перехрещуванням, змаганням або взаємодоповненням.
Від початку 1990-х рр. в українській історіографії точаться жваві дискусії щодо теоретичних і методологічних засад конструювання національної історії, різноманітних концепцій її висвітлення, витлумачення та репрезентації. Загалом ідеться про цілу низку наративів із вітчизняної минувшини з різним рівнем систематичності та повноти просторово-хронологічного охоплення, відмінними концептуальними підходами і стратегіями представлення, функціонального призначення й адресної спрямованості, видової та жанрової належності, що з'явилися впродовж 1990-2000-х рр. Так чи інакше, до сучасного українського історієписання ввійшло чимало текстів, котрі продукують новітнє прочитання й переосмислення національного минулого.
Утім, незважаючи на таке велике розмаїття текстів, проблеми, пов'язані з констру ...
Читать далее